Відірватись від землі…

Обожнюю літати. Літаками звичайно. Дякувати моїй роботі, останні років півтора це відбувається регулярно, приблизно раз на місяць. Ніколи не зрозумію людей, які літати бояться, це ж таких дикий кайф. Найнасиченіші на оце сп»яніння від задоволення адреналінове — це зліт і посадка. Я завжди з трохи дурнуватою посмішкою (ото мабуть видок у мене збоку)))) втикаюсь в ілюмінатор і насолоджуюсь, всмоктую цей захват. Ось, ще трошки….вирулюєм на злітну смугу….тааааааааак! Захоплення, кайф і кожного разу той самий подив. Ну як??? Як здоровенна машинерія, начинена такими ж адреналіновими відчайдухами як я, так легко злітає в повітря??? А вид….Це ж як неймовірно чудно, бачити на землі тінь власного літака! А самотню хмаринку, завислу як в невагомості в чистому синьому небі! Річки, рівнесенькі квадратики і прямокутнички нив і городиків, кучеряшки лісів і комашки-машини на стрічечках доріг…

А сьогодні вид з ілюмінатора зачарував мене найбільше — враження було таке, що то і не літак зовсім, і не хмари в небі, а ніби то я пливу на криголамі в білом туманому морі, а навколо льодовики і снігові гори….Арктика у небі.

І всю оцю красу, все моє задоволення і захоплення, кожного разу перекреслює одна-єдина думка. І щоразу вона все чіткіша і важча…

Як же, чорт забирай, я хочу, щоб там внизу мене хтось чекав!!!!!

Асоціації.

Запахи, звуки, мелодії, кольори, міста…Замислилась, що ловлю себе на постійних асоціаціях з подіями і головне — з людьми. До того ж чим сильнішим було почуття, яке супроводжувало подію, тим важче переступити асоціацію…Я підсвідомо (чи навпаки надто свідомо) забороняю собі робити те, що вже робила до…Говорити ті самі ніжні слова…Так само торкатися…Разом слухати ту саму музику… Ніби-то цим я оскверняю пам»ять почуттів, тих почуттів, що мені дарували і які дарувала я.

Моє серце  —  велика вогнетривка шафа, заповнена теками, тоненькими і товстими, майже чистими сторінками або навпаки — густо списаними листками з нотатками на полях, застиглими краплями сліз і веселим сміттям конфеті. Я люблю діставати ці теки. Деякі я взагалі рідко відкладаю: розглядаю, пребираю, плачу, сміюся…шкодую. Останнім часом надто часто шкодую. Що мало залишилося слів, які я ще не говорила. Мало залишилося місць, яких не торкалася. Мало залишилося віршів, які не розповідала…

Не знаю, що робити з цими думками. Помічаю, що стаю нудною і депресивною. Може це і є справжня я? А може просто забагато асоціацій, якими я просто захлинаюся.

Цікаво, стало б мені зараз краще, якби була можливість спалити всі ті теки, відформатувати диски. Але не так, щоб я знала, що це сталося, а так, ніби я щойно з»явилася, а позаду — нічого. Мабуть стало б. Але вони такі для мене важливі, хоча і такі болючі, мої спогади. Одні болючі тим, що просто були…а інші тим, що були і минули…

 

Депресивні роздуми

Останнім часом мене не відпускає відчуття, що я роблю не те, не так і не вчасно…що я напевне пропустила і продовжую пропускати щось вельми важливе, щось, від чого залежить моє життя, подальше життя. Хочеться битися головою об стіну, кричати вголос…а натомість я посміхаюся, тріщу, як звичайно, а втиху намагаюсь зрозуміти — що саме не так і знову взялась за цигарки (гидота страшна, нічим не допомагає, але тягне).

Навколо мене багато людей, але я відчуваю дику самотність. Для мене самотність — мабуть найстрашніше почуття. Точніше не так — я боюся не бути нікому потрібною. Я прагну, як повітря, щоб мене потребували…і при цьому так жахливо поводжуся з тими, хто мене любить.

В моєму випадку роки не принесли мудрості — розуму в мене як у 18тирічної…але часу у мене немає стільки, скільки було в 18. Життя іде…іде мимо…а знову і знову щось пропускаю…

Напитися чи що…

Зачепило…

Вранці колега, знаючи «тонкость моей души», зробила мені неймовірний подарунок. Такий, що я тепер не знаю, що з ним робити, точніше з тим враженням, який віна на мене справив…Ділюсь:

 

Соленые брызги блестят на заборе.

Калитка уже на запоре. И море,

дымясь, и вздымаясь, и дамбы долбя,

соленое солнце всосало в себя.

Любимая, спи…Мою душу не мучай,

Уже засыпают и горы, и степь.

И пес наш хромучий,

                  лохмато-дремучий,

Ложится и лижет соленую цепь.

И море — всем топотом, и ветви —

                всем ропотом,

И всем своим опытом — пес на цепи,

а я тебе шепотом,

                потом полушепотом,

Потом — уже молча:

               «Любимая, спи…».

Любимая, спи…

               Позабудь, что мы в ссоре.

Представь: просыпаемся.

              Свежесть во всем.

Мы в сене. Мы сони.

              И дышит мацони

откуда-то снизу, из погреба, — в сон.

О, как мне заставить

              все это представить

тебя, недоверу? любимая, спи…

Во сне улыбайся

              (все слезы отставить!),

цветы собирай и гадай, где поставить,

и множество платьев красивых купи.

Бормочется? Видно,

               устала ворочаться?

Ты в сон завернись и окутайся им.

Во сне можно делать все то, что захочется,

Все то, что бормочется, если не спим.

Не спать безрассудно

                и даже подсудно, —

ведь все что подспудно,

                кричит в глубине.

Глазам твоим трудно.

                В них так многолюдно.

Под веками легче им будет во сне.

Любимая, спи…

               Что причина бессонницы?

Ревущее море? Деревьев мольба?

Дурные предчувствия?

               Чья-то бессовестность?

А может не чья-то, а просто моя?

Любимая, спи…

             Ничего не попишешь,

но знай, что невинен я в этой вине.

Прости меня — слышишь? —

хотя бы во сне, хотя бы во сне!

Любимая, спи…

             Мы на шаре земном,

свирепо летящем,

            грозящем взорваться, —

 и надо обняться, чтоб вниз не сорваться,

а если сорваться — сорваться вдвоем.

Любимая, спи…Ты обид не копи.

Пусть соники тихо в глаза

                       заселяются,

Так тяжко на шаре земном

                       засыпается,

И все-таки — слышишь, любимая? —

                          спи…

И море — всем топотом,

                  и ветви — всем ропотом,

И всем своим опытом  — пес на цепи,

а я тебе — шепотом,

                  потом полушепотом,

Потом — уже молча:

                  «Любимая, спи…».

Евгений Евтушенко

 

Ну хіба ж це не прекрасно? Я з кожним отаким віршем все більше впевнююсь у тому, що моя головна ерогенна зона десь у моїй душі. І дістатися тої зони можуть тільки вірші. Такі вірші, які ось так передають голу емоцію, переживання. Вірші, які може написати людина, яка відчула насправді те, про що пише. Так хочеться відчути щось подібне.

Все, фрустрація на цілий день мені забезпечена.

 

 

 

Цікава людина сказала…

Сьогодні мені спало на думку, що я, отримуючи багато цікавої інформації, мало що з того можу пригадати вже за кілька днів. Так от — тут я буду фіксувати чиїсь думки, які примусили замислитись мене.

1. «Мабуть навіки завойованих жінок, як і навіки завойованих територій, і справді немає…» (Марія Матіос, «Щоденник страченої»)

2. «Чоловік — короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою…» (Марія Матіос, «Щоденник страченої»)

3. «Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна.» (Марія Матіос, «Щоденник страченої»)

Буду поповнювати цю «скарбничку», одразу по надходженню свіженьких думок.

Перший лист до себе.

Мабуть у кожного з нас настає момент, коли здається — все, не можу більше, не хочу ну і таке інше. Так от у мене, невиправної оптимістки, таке стається останнім часом якось надто часто. Чи то криза середнього віку, чи дикий переляк від можливої самотності, але факт залишається фактом. І все це комусь треба розповісти. Ні, не просто розповісти — вивалити, вилити,  вивернути. Щоб з риданнями, ємоціями і тремором рук. І щоб не вчили жити. Я завжди намагаюсь когось учити, хоча мій життєвий досвід оновлюється як sim-карта в телефоні, з кожною новою історією, залишаючи по собі тільки приємні спогади (неприємні моя підсвідомість кудись ховає, сподіваюсь ніколи їх не знайду). Але ненавиджу, коли мене учать. Особливо в такі моменти.

До чого це я…А, так — так як все своє оточення своїми історіями життя я вже дістала, то вирішила учитись тримати все в собі. Ага. Це саме про мене. За все своє життя я мовчала три роки і дві години. Три роки з народження (мабуть сили набиралась) і дві години, коли мене накурили (каюсь, дозволила собі такий експіріенс), тому що говорити було просто ліньки. Виходячи з того, що думки мої у мені не вміщуються, буду писати, як колись, у дитинстві, писала щоденника.

Я тут вперше і це мій перший лист, а я вже люблю це місце. Навіть знайшла людину, якою захоплююсь (така у мене мулька, захоплюватись). Навіть замість писати звіт і телефонувати клієнтам пів-дня читала блоги)). Сподіваюсь тут немає нікого з моїх колег.

Давайте знайомитись — я Щаслива Маруся)) Це ім»я мені дала людина, яку я дуже люблю, якоюсь дивною любов»ю, чи то любов до чоловіка, чи до друга, а може до старшого товариша, не думала над цим. Завдяки цій людині я знаю, що я диво, і моя любов, це найменше, чим я можу віддячити. Я у тому віці, про який не дуже хочеться думати, але мабуть і бабця з мене вийде шебутна. Бо мій син, підліток, вже зараз намагається не з»являтися зі мною на людях, але втиху (знаю-знаю) хвалиться мною — яка ще мама виглядає як сестричка і розповідає його друзям анекдоти. Я займаюся тим, чого геть не розумію, але намагаюсь зрозуміти. До того ж я це дуже полюбила, розповім при нагоді. Я мрійниця, невиправна. Живу в рожевих окулярах, зрідко знімаючи їх впадаю в депресію(швидше для різноманітності почуттів). Страждаю на бібліофілію))) обожнюю читати,  не сприймаю електронних книжок)) тільки друковані. Тримати книжку в руках, торкатися і розглядати обкладинку, робити записи на закладці і просто відчувати у торбі ту додаткову важкість, чи може щось це замінити? Маю сина, кицю і орхідею, яка давно відцвіла і тепер красується зкрученими з кольорових стікерів квіточками.

Будемо знайомі)) Тепер це мій щоденник, моя скринька почуттів, думок і, мабуть спогадів.