Оце мене порвало…

 


Я перестану принимать чудесный день, как данность,
Я потеряю искренность, и страсть
Как злой зверек от рук начну кидаться
Я злюсь, я плачу, я могу пропасть!
Сжимаю кулаки, пытаясь ненавидеть
Сжимаю сердце, пробуя забыть
Не верить, не стараться все предвидеть
Оставить, отпустить, не ныть!

 

І це мине…

Я не повернулась, я просто забігла….я так хочу у це вірити.

Цього року у нас не було весни. Отак і перескочили з валянків у сандалі. А сьогодні взагалі почалася чи то осінь чи то всесвтній потоп.

І на душі так же гидко як і за вікном. Може погода. Може криза середнього віку. А може перебільшені очікування від тих, хто поряд? Це схоже на морську пригоду — спочатку ти захлинаєшся красою і глибиною моря, тішишся його лагідністю і теплом, віддаєш йому всі свої почуття. Емоції через край. І думаєш, що так буде завжди. А потім, без попередження, море стає холодним і похмурим. Просто так, без причини. Бо воно так себе почуває, бо воно незалежне і мало воно на увазі твої почуття. І навіщо питається, робити з цього проблему? ну побуде трохи хмурим, поштормує і пройде. А я боюсь. Кожного разу боюсь, що я замерзну. Замерзну від відсутності того тепла і лагідності, без емоцій і без розуміння, що і завтра принесе нам сонце і штиль. Замерзну і зламаюсь. Точніше зламаються почуття.

І знову я думаю тільки про себе. Може морю так добре, може йому краще, коли я завжди на грані (або як варіант воно і не здогадується про мої оці стенання), може йому взагалі мене не треба. Чому ж воно мовчить….