А я ще маю, про що помовчати…

Мовчати, треба мовчати. До тих пір, поки кричати не захочеться. А як не сила вже триматись, то відкривається друге дихання. І знову мовчу. І ненавиджу вихідні, і мій Киів, який так любила, ненавиджу. Ненавиджу запах акаціі і чорнобривців, ненавиджу коли до мене хтось намагаеться доторкнутись. Мовчки ненавиджу. Мало того, з посмішкою, бо так треба, я ж сильна, я ж не можу бути нещасною. Ненавиджу відпустку, бо знову мушу планувати сама і іхати сама. Не поіду, не хочу, до біса. Сидітиму дома і питиму…щоб не крутилось в голові оте «for me it isn’t over…»


Хвасти)

Вже всім розповіла і всюди повідомила, але мало мені того, хочу вилізти на саму високу гору і верещати від радості. Мій синок, ще той учень, з середнім балом у школі 5,5 ( ви ж не подумайте, що за п’ятибальноію, бо то був би геній))) Вступив сам, за результатами іспитів, одразу у ДВА КОЛЕДЖІ та ще й на БЮДЖЕТ!!!! Це при конкурсі в одному з коледжів 5 чоловік на місце! Коротше сьогодні я у шоці і трансі, і бігала як квочка, і сльозу пустила). Тепер маємо проблему вибору — бо той заклад, що хо він, не дуже подобається мені з об’єктивних причин. А він важає, що той, що мене влаштовує він не потягне.Отака дилема.  Але то лірика, бо сам той факт, що він зробив це, для мене дорожчий за все.

Святкуючи цю подію, він змусив мене співати караоке. Боже, як уже давно я так не сміялася, до сліз. І як добре, що нас у цей момент ніхто не бачив))

Мабуть я таки щаслива, завдяки таким моментам радості, які ніби нагадують меніі, що я жива, і що живу не дарма і що мені є чим пишатись.