З обох боків.

Захотілося писати. Бо проривається назовні, а цього не можна. Так от, хочу, собі найперше, все поділити. Щоб не забувати мабуть.

Чому Легко. Бо ти знаєш мене без купюр і прикрас. Бо бачив мене дурнувато-веселою і депресивно-нудною, бачив мою нестримну радість і розлючену істерику, бачив мене закоханою і змученою, чув мій захоплений сміх і помічав моі сльзи безсилля. Бачив мене підкреслено-причупуреною і недбало-неохайною….ти знаєш мене надто добре, як не знає ніхто. Тому так добре. Бо немає потреби грати, зображувати когось кращого за себе, набивати собі ціну. Добре, бо ми на одній хвилі, майже у всьому, ми знаходимо теми для розмов, жартів, сміху, навіть тоді, коли це не дуже доречно. Легко від того, що тобі я не хочу нічого доводити, ти знаєш, чого я варта, навіть коли ти не вимовляєш ні слова, я відчуваю твою повагу. Мене так тішить твоє ставлення до моєі здатності до самознищення, ти просто сприймаєш це як факт, як непереборну силу, як таку собі родзинку. Мені легко, бо ти, називаючи мене принцесою, не носишся зі мною, а відносишся як до рівні. Бо знаючи, що я «мужик», все ж переживаєш і намагаєшся ненав’язливо так мене оберігати. Добре, бо заради тебе я не мушу нічого змінювати, ні своє оточення, ні свій світогляд, ні своі смаки та плани. Ти не вимагаєш моєі постійноі уваги, присутності і цілковитоі самовіддачі. Для тебе я радість, сонечко, мила…і начхати мені на все, що поза межами нашого з тобою світу.

Чому важко. Важко, бо мені тебе так мало, бо інколи самотність надто болюча. Бо з тобою я навчилась відключати здатність думати далі ніж на кілька днів наперед і взагалі думати про тебе, коли ти не поряд. Ніби-то ти запустив якийсь пристрій самозахисту, щоб у мене просто не з’іхав дах. А найбіліьше важко від того, що я знаю — це моє щастя рано чи пізно закінчиться. І я знаю напевне, що не буду до цього готова.